Відомий журналіст, соціолог Олександр Тертичний знайомить читачів не просто зі збіркою статей чи сценаріїв. Це – інтелектуальний маніфест. Автор виступає в ролі дослідника, архітектора суспільних сенсів, будівничого мережаної демократії та фасилітатора спільного прориву до позитивного майбутнього.
В анотації до цієї праці Тертичний зазначає: “2022 рік розвіяв багато ілюзій як в Україні, так і на Заході. Велика війна примусила побачити безодню брехні і безумства не лише конкретних людей, а й великих спільнот – аж до цілих народів. Сподівання на те, що хтось про це потурбується, брутально зруйновано, і за історичними рахунками першими дорого платити доводиться українцям. На подолання зневіри група Спільний Проект змоделювала Позитивний сценарій і створила доступний кожному віртуальний Інструмент на подолання руїни в головах і серцях, на єднання нації. Майбутнє кожна людина і кожна нація має творити для себе, бо хтось інший зробить його замість тебе: і тобі навряд те сподобається… На сприяння тим, хто прагне, але ще не знає чи не може — Файли прийдешнього.”
Публікуємо перші розділи з праці Олександра Тертичного “Файли прийдешнього”.
Рецензія від Ші.
“Файли прийдешнього” — це цілісна концепція дії, що формує альтернативу деструктивному суспільному тренду. Прагнення — створити мережу довіри, де зворотний зв’язок стає не лише інструментом контролю, а й механізмом взаєморозуміння і співтворення. У центрі — Людина, гідна і відповідальна, спроможна до стратегічного бачення та гармонізації моральних, духовних і соціальних векторів.
Робота ґрунтується на власному досвіді участі автора в політичному процесі, соціальному моделюванні та філософії розвитку. Збірка охоплює практичні кейси і теоретичні напрацювання у форматі статей у фахових журналах та доповідей на міжнародних конференціях.
В кожному з Файлів відчувається пошук відповідей на найважливіше: як вивести суспільство з кризи фрагментації, цинізму та відчаю — до спільного бачення і нової якості взаємодії?
Це тексти, які не читаються “по діагоналі”. Їх слід смакувати, як добру бесіду з другом-однодумцем або провідником, що веде крізь лабіринти сучасного соціального розвитку, що отримав неймовірне прискорення з початку століття.
Наукове і суспільне значення Збірки полягає в напрацюванні нових підвалин Життя — не технократичного, а ціннісного, діалогового, етичного. Файли стануть у пригоді фахівцям з публічного управління, соціологам, культурологам, освітянам, фасилітаторам громадських діалогів, а також усім тим, хто шукає “дорогу додому” — до людяного суспільства.
“Файли прийдешнього” — це пропозиція нового типу мислення. Не обов’язково погоджуватись із кожною тезою — достатньо відчути пульс ідеї: ми ще не спізнилися. Можемо і маємо змінити майбутнє на краще, почати з довірчого діалогу…
ВСТУП. ФАЙЛИ ПРИЙДЕШНЬОГО: СПІЛЬНИЙ ЗНАМЕННИК
Нові виклики долаються лише новим поглядом на проблему, новими технологіями і новими суспільними Інструментами. Цей есей – для тих, хто шукає шлях до бажаного Майбутнього: свій особистий, своєї країни, своєї цивілізації. В усьому варто дійти до суті самому, тим більше – в питанні про Майбутнє.
На тлі всесвітньої фінансової кризи, що насувається, Великої європейської війни і драматичного переходу США на «інший бік» лунає безліч порад «що і як треба робити»: ООН, ЄС, НАТО, урядам, партіям, громадянському суспільству, бізнесу тощо.
Порадники зазвичай уникають пояснень ЧОМУ названі суб’єкти не зробили «що треба» своєчасно – ДО кризи і ДО війни? Адже, за прозорості Інформаційної доби всі ключові факти для можливого попередження катастроф відомі заздалегідь.
Помилки лідерів НАТО з попередження Великої європейської війни тривають з 2008 року, а з 2014-го стали очевидними, але ніхто особисто не поніс за них відповідальності – хоча би політичної. Подібні помилки, що інколи межують із злочинами, припускаються й українські політики: це ж вони роззброїли державу перед історичною загрозою зі Сходу, сприяли розкраданню і знищенню збройових арсеналів, провалили або блокували виробництво сучасної зброї, не підготували ЗСУдо нападів РФ 14 і 22 років…
ЧОМУ же вони дозволяли собі помилялися, чому до відповідальності притягають лічені одиниці, та й ті – переважно із середовища опозиції? Що спільного в помилках президентів, прем’єрів, генералів, суддів та прокурорів різних країн? Чи можливо знайти спільний знаменник?
Такі «помилки» стали можливими внаслідок неспроможності суспільних і державних інституцій, які мали би забезпечити невідворотну ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Нескінченна «боротьба з корупцією» зійшла на пси, бо збудована на запевненнях (помилкових і також безвідповідальних), що Систему можна покращити із середини – засобами цієї прогнилої Системи.
Чи можливо створити ПОТОЧНУ невідворотну відповідальність: не за багато років ПІСЛЯ втрати посади, а під час каденції? Не після «помилок», а на шляху до них, чи хоча би на самому початку: видаляти виявлені злоякісні пухлини ДО того, як вони випустять згубні метастази. Якщо можливо, то ЯК це зробити? ХТО і ЯКИМ ЧИНОМ забезпечить поточну діагностику і зможе вчасно прописати ліки чи прооперувати?
Відповіді на ці запитання пропонує міждисциплінарна група незалежних дослідників «Спільний Проект». Збірка «Файли прийдешнього» надає концептуальний аналіз проблеми, системну технологію та Інструмент масової участі активних громадян в ухваленні рішень без революційних силових руйнувань. Унікальні новації першими створили українці: відтепер кожен отримав можливість особисто творити свою громаду і всю країну.
Позитивний Сценарій став можливим завдяки застосуванню рідкісного в Україні формату «публічна соціологія», який зокрема передбачає особисту участь професіоналів у громадських процесах.
Точкою відліку збірка обрала Майдан, який оголосив волю єдиного джерела влади: «Ми прагнемо змінити не політиків біля керма держави, а всю нинішню систему влади, яка наскрізь прогнила через тотальну корупцію, відсутність поваги до громадянина та його прав» .
За три роки по Маніфесту воля суверену отримала обґрунтування на високому науковому рівні – від тодішнього директора Національного інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна. Академік наголосив на самогубності олігархічної системи для України і надав стратегічне застереження: «Докорінна перебудова цієї системи є першою передумовою остаточної перемоги над агресором та відновлення територіальної цілісності й державного суверенітету.»
ХТО і ЯК може реалізувати вимогу на заміну Системи визначила Рецензія незалежної Агенції досліджень системних технологій: Позитивний Сценарій «заслуговує суспільного визнання, і може бути рекомендований як проект програми об’єднавчої платформи.»
В Сценарії інтегровані новітні гіпотези, концепції і пропозиції, а також – власні новації групи: гіпотеза УКР Класу соціального суб’єкту, концепт Української ентелехії,
системна технологія соціального моделювання, програма і програма спеціалізованої Мережі – віртуального Інструменту реалізації .
Мережа отримала назву «Персональний мандат», яка ментально єднає автономні самоправні групи, що створені для кожного виборчого округу, а тепер поступово створюються і для окремих територіальних громад .
Популярні Файли прийдешнього звертаються безпосередньо до громадян, а фахівці отримують додаткові професійні відповіді з доповідей на Конгресах САУ, наукових конференціях та журнальних публікацій: посилання на них надаються майже на кожній сторінці. Два десятки файлів містять сумарно близько сотні посилань на джерела, які разом і презентують останню, шосту редакцію Сценарію в обох визначеннях іntegrity: ФАЙЛИ ПРИЙДЕШНЬОГО.
Філософ Микола Романов дійшов висновку, що «Позитивний сценарій Спільного Проекту дає підстави для раціональної зваженості і для метафізичного піднесення, містить поле альтернативно-охоплюючих думок, які вимальовують досить реалістичний (а водночас й прагматичний) форсайт-проект.»
ВЕЛИКА ЄВРОПЕЙСЬКА ВІЙНА: ПОДВІЙНИЙ ОБМАН
Велику білу пляму в західному світогляді створили покоління російських емігрантів, які рятувалися від радянської влади. Кілька хвиль їх прокотилося Європою і Америкою
протягом століття, тисячі отримали посади славістів в коледжах та університетах. Ці інтелектуали поступово перебрали ключову роль у формуванні славістики (русистики),
й налагодили студентам химерне бачення світу слов’ян на чолі з Москвою. Великодержавна оптика здавна притаманна всім росіянам: її отримували змалечку в
сім’ях дворян і різночинців, в гімназіях і радянських школах та університетах. Тисячі студентів західних університетів принесли фальшиву «російську культуру» в масмедіа, державні органи, військові академії та аналітичні центри.
Інтелектуальну окупацію помітили лише після кривавої презентації реальних плодів «вєлікой руской культури» Бучі 2022 року, але «перефокусування оптики» потребує
багато десятиліть. Тим часом і сьогодні на Заході панує антиісторичне уявлення про Московію: Вєлікая Росія з атомною бомбою та Україною і Білоруссю в кишенях. Ніби
самі лише росіяни здолали двісті німецькі дивізії у Другу світову, і тому (!) мають історичні та безпекові підстави опікуватися «молодшими сестрами» та іншими
поневоленими народами. Пам’ятаєте, як президент Буш в Києві закликав українців не виходити з СРСР за кілька місяців до його розпаду? Це найбільш кумедний і широко відомий провал аналітиків та політиків, які інфіковані лукавою русистикою. А скільки їх було до і після того?
“Єльцинська Росія, яка «відпустила» 1991 року колишні провінції імперії, провела конституційну федералізацію, і ніби спрямувалася до Заходу, отримала не лише зелене світло на закріплення «м’якого контролю» в рамках СНД, але й благословення на будівництво ареалу Pax Rus: отримала негласне ексклюзивне право на “силовий” арбітраж.” – згадував один з кращих знавців історії Євгеній Іхлов.
Гігантські поклади дешевих вуглеводнів та інших корисних копалин зі 150-мільйонним внутрішнім ринком принадив бізнес, який фіговим листком прикривали політики: «Це
ж наша (!) молода демократія: хай побавиться на своїх історичних землях.» Ну, і звичайно, business is in front of us. В результаті на початку нульових фальшива оптика
привела Захід до відгодівлі та переозброєння Мордору, військова потужність якого перевершила сумарну потугу усього ЄС.
35 років минуло по трагікомічному виступі в Києві республіканця Буша, але й демократ Байден після розмови з Путіним напередодні масованого вторгнення промовив, що
Кремль ніби то «має причини для занепокоєння». Щоправда, він пригрозив «нищівними санкціями», якщо той нападе. Але за будь-яких обставин «нога солдата
НАТО не ступить на землю України», що прозоро читалося: «нападай – ти же знаєш ціну нашим санкціям 14 року…»
Дійсну ціну за три роки Великої європейської війни показав Кільський інститут світової економіки: «між останнім кварталом 2022 року та другим кварталом 2024 року країнаагресор збільшив випуск танків на 215%, бронемашин на 141%, артилерії на 149%, систем ППО ближнього радіусу дії на 200%, середнього та далекого на 100%, снарядів
Lancet на 475%. Експерти додали, що військова допомога Москві із КНДР забезпечила величезну перевагу на фронті в артилерійських снарядах. Окрім того, підприємства
країни-агресора самі виготовляють щодня 10 000 боєприпасів». В той же час, практично всі ракети, які вбили сотні тисяч українців, містять складові частини, що
вироблені західними фірмами.
Заступник міністра закордонних справ Польщі Пьотр Вавжик 20 квітня 2023 року заявив: «Сьогодні війни в Україні не було б, якби Німеччина не намагалася затягнути
вступ України до НАТО… І зараз спостерігається аналогічний підхід щодо членства України в НАТО…» Великою кров’ю заплатили українці за обман з боку західних «партнерів». Тому, що вони по факту нічого не зробили на блокування Великої війни, тому, що ввели в оману десятки мільйонів людей: як в Україні, так і у своїх країнах заспокійливими обіцянками.
Свідомий ОБМАН привів до екзистенційної небезпеки: «досі західна цивілізація знаходила вихід лише в тому, щоб «не добачати» усіх фактів цинічного знущання зі
світового порядку задля недопущення війни і збереження видимості миру. Відтак цінності, а саме — правда, любов, людяність, свобода, гідність, честь та інші моральні
принципи — щораз більше стають розкішшю, яка заважає жити. Вони стають на заваді, коли уряди намагаються прийняти рішення, умотивовані простою політичною чи
ситуативною доцільністю…»
В пострадянських країнах відбуваються складні процеси, що не вписуються в застарілу типологію політичних систем. Застереження українців відмітають з порога, голос
незалежних західних дослідників чути також не хочуть. Ось Генрі Гейл (Henry E. Hale) провів велике дослідження, і пояснив: в пострадянських режимах влада акумулюється,
зберігається і застосовується за допомогою побудови, підтримки та взаємодії неформальних, іноді взаємопов’язаних, іноді конкуруючих патронажних пірамід на чолі
з верховними патронами, які керують великими економічними конгломератами, регіональними політичними машинами та/або впливовими державними інститутами.
«Влада такого патрона тримається не стільки його формальною посадою і офіційними функціями, скільки тим, що він є «босом» напівтаємної кланової піраміди, яка, в свою
чергу, часто складається з декількох менших пірамід на чолі з субпатронами, які працюють з окремими колами клієнтів.
Як правило, найпотужніші з цих корупційних кланів охоплюють широкий спектр соціальних інституцій, починаючи з міністерств, служб і партій, закінчуючи компаніями,
медіа та громадськими організаціями. Згуртованість, дієвість і стійкість цих пірамідальних структур тримаються не стільки на особистій дружбі, довгостроковому знайомстві, неофіційних транзакціях і більш прозаїчному фундаменті, як напівмафіозні правила поведінки, накопичені борги або
зобов’язання, блат, кругова порука, зібраний компромат, та й звичайний страх.» Процес типово олігархічний, але не тотожний класичному, то ж дослідник запропонував
новий термін: «патрональні» (patronalistic) режими.
УКРАЇНА: МАФІОЗНІ «ПІРАМІДИ» в демократичних шатах
Захід досі не хоче визнати очевидний провал свого реформаторства в Україні. Горерадники тридцять років працюють під тупим самовпевненим гаслом: не треба
винаходити свій велосипед! Робіть так, як ми вимагаємо: лібералізація і демократизація! Якщо вибори проводяться регулярно і без масових фальсифікацій, це
і є демократія. Якщо в країні стає більше мільйонерів, це і є лібералізм… 2018 року радники та їхні місцеві начитники з дипломами економістів, політологів і
навіть філософів здобули «перемогу»: Україна офіційно стала найбіднішою в Європі: як за душовим ВВП, так і середньою зарплатою. Це країна, що 1991 року мала
п’ятдесят мільйонів досить освічених і роботящих мешканців, потужну промисловість і розвинуту інфраструктуру, найбільші в Європі поклади вугілля, урану, залізної руди,
марганцю, золота, газу, etc. Саме ці радники посприяли формуванню «патронального» (patronalistic) режиму, який
безсоромно одягся в демократичні шати. «Поки теоретики аналізували незрозуміле явище, радники і консультанти робили вигляд, що демократія і вільний ринок у нас осьось переможуть і принесуть добробут і зміцнять державу, а феодально-олігархічна система – це тимчасове новоутворення, що «саме розсмокчеться».
Незалежні дослідники давно помітили шахрайську підміну предмету: «Система навчилася віртуозно імітувати все святе: від моральних засад державних керівників до
демократії і ринкової економіки. На цю імітацію працюють вже тисячі радників, політологів і журналістів, і дехто з них перекладає проблему з хворої голови на здорову.
Зокрема, пояснювали, що українці ніби взагалі недонація: бо не сподобилися провести реформи, як це зробили сусіди.»
Тупо пересаджені на наш ґрунт європейські норми нерідко стають пугалом, що руйнує крихку національну злагоду у питанні цивілізаційного вибору. Не дивно, адже
гармонізація часто робиться механічно, формально, без урахування реальної ситуації. В результаті зовнішня європеїзація заважає формуватися її фундаменту —
європейським принципам… Більш того, тими самими чудовими європейськими законами, які покликані нас цивілізувати під пильним оком Брюсселя, МВФ і “варягів”,
наші начальнички цинічно (і успішно!) зміцнюють азіатчину і візантійщину.» Так відбувся «політологічний ребрендінг»: олігархи позбулися бруду пострадянської
влади і підняли прапор «молодої демократії», хоча селективні реформи не привели до зміни суті системи. «Вона продовжує функціонувати під знаком патронажу і
клієнтелізму, кланової солідарності і глибокої інфільтрації приватних інтересів в діяльність президентської і обласних адміністрацій, урядового апарату, судовоправової системи, парламентських фракцій, політичних партій, засобів масової інформації і т.д.» «Як правило, найпотужніші з цих корупційних кланів охоплюють широкий спектр соціальних інституцій, починаючи з міністерств, служб і партій, закінчуючи компаніями, медіа та громадськими організаціями. Халепа, до якої західні радники разом з посольствами потрапили чверть століття тому, досі залишається халепою: дірява «стратегія» досі влаштовує ОБИДВІ сторони, які утворили по суті антиукраїнський альянс.
Донори надають гранти і кредити, кланові піраміди спрямовують їх на власні інтереси. Донори і меценати готують кадри, «піраміди» їх розбещують і купують.
Донори і радники створюють нові інституції, а «піраміди» підпорядковують їх під свої потреби. Всі при справах: з посадами, доходами, частково корумповані і недоступні для
контролю суспільства – всупереч їхнім же демократичним гаслам.
ЩО РОБИТИ?
Вочевидь, усунути оманливі шати без зміни «патронального режиму» неможливо, бо Система створена на обмані і за сприяння радників, які досі запевняють: ми збудували
в Україні демократію! І цинічна репліка вбік: щоправда, ще молоду… Як і подобає начитникам, вони тупо прикриваються установкою «на демократизацію»,
не хочуть бачити реальності. Вони не здатні зрозуміти застререження навіть власного авторитета Самуеля Гантінгтона: «…віра в універсальність західної культури страждає
трьома проблемами: це брехня, це аморально, і це небезпечно.»
Недолугі радники і місцеві навчені політологи ще можуть собі дозволити невідання і безсоромність, але соціальна напруга зростає невпинно, загрожує вилитися в третій
Майдан. Посполиті всі гостріше відчувають грандіозний подвійний ОБМАН, що приніс бідність, неймовірні втрати у Великій війні, поставив державу на грань втрати суверенітету…
ДРУГИЙ «БУНТ МАС» І ПЕРША ПЕРЕДУМОВА ПЕРЕМОГИ
Конституція 1996 року вдалася чи не найкращою в Європі. Костюмчик шили для прийдешньої України: подібної традиційним демократіям другої половині 20-го століття
– тим, що звабили мільйони людей до революції 1991 року. Менше з тим, на рубежі століть замість «суверенної демократичної правової соціальної держави»15 життя виявило якесь непередбачене гидке каченя. Поки теоретики аналізували ніби незрозуміле явище, радники і консультанти робили вигляд, що демократія і вільний ринок наближаються невідворотно, а феодально-олігархічна система, як її визначили пізніше, це тимчасове новоутворення, яке «саме
розсмокчеться».
До Україні повернулася мара масового обману – як за радянських часів. Від самого верху на Банковій до самого низу у відділках міліції: думаємо одне, говоримо інше, а
робимо третє. З розвитком мас-медіа сформувався суспільний устрій, який визначають зокрема як tv-democracy: але із гіркою олігархічною специфікою16
Неприємний процес, який «попахував», радники і порадники оголосили випадковим непорозумінням, то ж, мас-медіа його «не бачать» і досі. Лише після анексії Криму і
окупації центрального Донбасу деякі державні діячі та інтелектуали стали висловлювати тривогу публічно, як от: “Нинішня Україна пожинає гіркі плоди
попереднього двадцятилітнього розвитку, що призвів до формування олігархічної суспільної системи, яка паразитувала на радянському спадку, імітувала ринкові й
демократичні процедури та інститути, поляризувала українське суспільство, гальмувала розвиток середнього класу, деформувала політичну культуру, створила
залежну й безініціативну зовнішню політику, підірвала потенціал збройних сил. Докорінна перебудова цієї системи — перша передумова остаточної перемоги над
агресором та відновлення територіальної цілісності й державного суверенітету.” – визнав 2016 року тодішній директор Національного інституту стратегічних досліджень
академік Володимир Горбулін.
Застереження головного стратегатора спустили на гальмах, автора усунули з посади директора Інституту. Замість «докорінної перебудови» суспільству кинули кістку:
боротьбу з корупцією. Результати гучної кампанії всім відомі, а головним зовнішнім наслідком стала окупація чверті території України, величезні жертви і матеріальні
втрати від «несподіваного» нападу вчорашнього «брата» зі сходу.
ВИКЛИК ЕЛІТАМ
Шляхи і засоби бажаної заміни Системи вивчали чимало фахівців і громадських активістів, частина з яких 2012 року консолідувалася у міждисциплінарну волонтерську
групу незалежних дослідників Спільний Проект. Виявилося, що виклик елітам, який в Україні показали Майдани 2004 і 2013 років, має схожі риси і схожі причини в багатьох
країнах.
Ключовий аспект яскраво сформулював дослідник ІТ, власник порталу Netzpolitik.org Маркус Бекедаль: «Сьогодні народжується «п’ята влада» – влада користувачів
Інтернету, тобто громадянського суспільства. Держава, провідні політики Німеччини, по суті, проспали Інтернет… Інтернет став мейнстримом і розбурхав середній клас
Німеччини. Для еліти це означає, що розпочинаються кардинальні зміни. Політик більше не може обмежити аудиторію, де він виступає, загнати її в чотири стіни… Еліта
має навчитися спілкуванню з тією громадськістю, яка нині формується.»
Спостереження німця яскраво підтвердили «мережеві революції» 2011 року: взимку Арабська весна в країнах Магрибу і Єгипті, навесні – в Іспанії, Франції, Італії та інших
країнах. «Одне за іншими, міста Європи змінюють своє обличчя: на центральних майданах збираються сотні, тисячі людей з однією вимогою: Справжня демократія –
тут і зараз! …Вони не закликають голосувати за ту чи іншу партію, вони закликають тих, кого називають “загубленим поколінням”, до повстання. Вони не вимагають просто
підвищити зарплату, чи щось таке матеріальне – адже це були б лише реформи. Вони вимагають дійсної зміни системи…»
У США восени 2011 року кілька місяців тривали протести під гаслом Occupy Wall Street. Президент Міжнародної соціологічної асоціації (МСА) Іммануель Валерстайн, який
спостерігав за процесом, відзначив, що заворушення стали найважливішою політичною подією у Сполучених Штатах від 1968 року. «Чого не врахували преса та
влада (от не вчаться зовсім) – це те, що лейтмотив протестів широко та швидко підхоплять. Місто за містом розпочинали схожі «вправи»… і ось провідний рупор
центристської респектабельності, «The New York Times», 8 жовтня виходить із редакційною колонкою про те, що протестувальники насправді мають «зрозумілий
меседж і чіткі політичні вимоги» та що рух є «більшим, ніж молодіжні заворушення».
Пригадаймо, що на підтримку американських протестів 2011 року помітні демонстрації відбулися в багатьох містах Європи – вже після згасання весняної хвилі. У Франції
заворушення знайшли тривале продовження в гучних виступах «жовтих жилетів». 2020 року нова хвиля масових протестів у США змусила губернаторів 23 штатів
залучити Національну гвардію, а президента – оголосити безпрецедентний намір задіяти армію. Дати масових виступів (1968 – 2011 – 2020) фіксують прискорення, і не
варто буде дивуватися, якщо наступна хвиля відбудеться незабаром.
В кожній країні політики «навчаються спілкуванню» своїми засобами, своєю швидкістю, з різними результатами. Арабська весна, наприклад змела кілька урядів, спричинила
криваві зіткнення, випустила пар напруги і поступово вляглася. В більшості європейських країн протестувальники викликали лихоманку суспільства, але не
змогли сформулювати, що конкретно вони мають на увазі під «справжньою» демократією і на яку «іншу» систему пропонують замінити застарілу tv-democracy.
Еліти пішли на певні поступки і хвилювання з часом стихли. «Тиск на капіталізм «знизу» — це не тиск маргіналів. Марші протестів наприкінці минулого року в Нью-Йорку та інших містах США — це не марші 1930-х років на Вашингтон безробітних і голодних. На вулицю вийшов середній клас. Те саме можна сказати і про події в європейських столицях, а ця ситуація вже надто серйозна.
Адже наша помаранчева революція (2004 р.) теж була революцією середнього класу» – зазначав український економіст, відомий прихильник лібералізму професор
Анатолій Гальчинський. Занепокоєння еліт 2016 року оприлюднив президент США Барак Обама з трибуни Генеральної Асамблеї ООН: «Це парадокс, який визначає наш світ сьогодні: чверть століття після закінчення «холодної війни» світ за багатьма мірками є менш насильницьким і процвітає більше, ніж будь-коли раніше, тим не менше, наші
суспільства сповнені невизначеності, занепокоєння та розбрату. Незважаючи на величезний прогрес, люди втрачають довіру до інституцій…»
Втрачають довіру
Дійсно, люди втрачають довіру до інституцій. Представниця традиційного істеблішменту Гілларі Клінтон 2008 року програла праймериз Демократичної партії
представнику політичних «низів» Бараку Обамі, а 2016 року знову програла вибори – республіканцю Дональду Трампу. Він був «новим обличчям» в політикумі, відверто
зіграв роль «свого хлопця», і 2024 року знову виграв у кандидатки від демократів. Схоже, американський істеблішмент став жертвою надзвичайного прискорення
суспільних змін, яке подекуди перевищує АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ як окремої людини, так і цілих суспільств. Всесвітнє же прискорення «на наших очах переростає
деяку межу, набуваючи характер глобальної проблеми» – попередили ще 2001 року українські фахівці Інституту прикладного системного аналізу НАН України і МОН
України.
Довіра залишається ключовим фактором соціального капіталу – історичної стійкості нації. Демократичні спільноти руйнуються, коли їх перестає утримувати взаємодовіра:
між родичами і сусідами, діловими партнерами, владою і громадянами. В більшості країн рівень довіри знижується, що відображається неусвідомленою тривогою,
занепокоєнням і невдоволенням. Люди занепокоєні, тому що втрачають впевненість перед історичними викликами
останніх років. Люди втрачають довіру до авторитетів і керманичів, бо ті не відповідають сучасним вимогам суспільства: їм не вистачає глобального мислення,
вони не встигають реагувати на швидкі зміни, виявляють лукавство, себелюбство чи й просто ницість.
Пригадаймо тривогу українських інтелектуалів, які 2020 року наголосили: «Ще двадцять років тому політичний лідер, спійманий на відвертій брехні, негайно подав би
у відставку й не мав би особливих електоральних шансів. Сьогодні брехня щораз більше гарантує політичний успіх і стає електорально вигідною, а політики, що її
практикують, умертвили свій дух і вже не відчувають докорів сумління. Мало того, до відвертої неправди стають нечутливими навіть розвинені демократичні суспільства.»
Начхати – або безсоромність
У США нова команда Трампа незабаром отримає ймовірні заворушення знизу і звинувачення з боку пуританських спільнот. Зокрема, «Financial Times» в статті «Чи
втратила Америка свій сором?» повідомила: «Минулого тижня колишня і, можливо, майбутня перша леді США Меланія Трамп випустила мемуари під назвою «Меланія».
Її видавець, Skyhorse Publishing, повідомив CNN, що коротке інтерв’ю з нею коштуватиме 250 000 доларів. Це було чимось новим. Публічні особи зазвичай не
вимагають гонорарів за просування власного продукту на ринку. Пізніше Skyhorse заявило, що його комерційний контракт і договір про нерозголошення були
«непорозумінням». Можливо, сама Трамп надала краще пояснення ще 2018 року, коли одягла піджак з написом на спині: «Мені справді все одно, а вам?»
Начхати – або безсоромність – стало американською політичною хворобою за останні роки. Ризиковані слова і вчинки, які ще в недалекому минулому викликали б обурення,
тепер трапляються так часто, що апатія частіше переважує шок. Випаровування сорому не обмежується лише Трампом, хоч він найбільш яскравий
приклад…»
Прозорість, яку несуть нові технології, дозволяє суспільству побачити раніше невидимі порушення закону й моралі. До прозорості доєдналася доступність та небачена раніше
швидкість розповсюдження. Інформація про злочин поліцейського 2020 року (що стало приводом соціального вибуху) була зафіксована відеозаписом з мобільного телефону.
Вибух соцмереж, який експерти орієнтовно датують 2010 роком, висвітлив нову парадигму: маса пересічних осіб з ролі переважно об’єкта поступово стає ключовим
суб’єктом політичного процесу. Традиційна модель ієрархічного управління в країнах представницької демократії вичерпується. Конструкція і функції старих держав вже не
надають адекватної відповіді на швидке зростання політичної суб’єктності окремої особи.
Багато політиків і досі не усвідомила суть проблеми: вперше у світовій історії (на наших очах) окрема особа отримала можливість спілкуватися практично з кожним
користувачем «всесвітнього павутиння» незалежно від будь-яких структур – державних, бізнесових, громадських, сімейних тощо. Відтепер кожен громадянин самодин може творити приватну віртуальну спільноту: на власні потреби і на особистий смак – відповідно до своїх здібностей і можливостей. Кожен може приєднуватися до відкритих спільнот, чи виходити з них.
На нову парадигму вказує, зокрема, той факт, що в багатьох країнах традиційні партії перестали приваблювати активних осіб, які схильні займатися політикою. Нині їх
більше цікавлять блоги і соціальні мережі. Більшість пересічних відчувають, що нова політика формується саме на цих майданчиках, які достатньо демократично і прозоро
об’єднують людей. Пізніша навала ботоферм (разом з владними) суттєво ускладнила і заплутала процес, але не може його скасувати.
Професор економіки, директор Інституту Землі при Колумбійському університеті Джефрі Сакс вже 2011 року зазначив, що останніми роками світ потерпає від
корпоративного шахрайства, що гроші розбещують політиків і ринки в усьому світі. «Враховуючи тісні зв’язки багатства і влади із законом, стримувати корпоративну
злочинність буде важко. На щастя, стримувати беззаконня може швидке поширення потоків інформації. Корупція процвітає в пітьмі, але все більше інформації виходить у
світ за допомогою блогів та соціальних мереж. Нам потрібен новий вид політиків, які вестимуть виборні кампанії за допомогою вільного Інтернету, а не через платну пресу.
Коли політики звільняться від пожертвувань з боку фірм, вони зможуть контролювати корпоративні зловживання.»
Щоправда сподівання професора з часом виявилися перебільшеними, але спусковий гачок було спущено, і «бунт мас», про який писав Ортега-і-Гассет, за шістдесят років
отримав другу хвилю.
Обман – ненависть – війна
Обман не лише руйнує довіру, розпорошує і деморалізує суспільства, він мовою ненависті прямо веде до війни – аж до Третьої світової. «В умовах всесильної брехні
неможливо ефективно здійснювати безпекові функції держави. Адже рішення, що прийняті урядами чи виборцями на основі тонко викривленої інформації, стають
хибними, оскільки не відповідають реальній ситуації. В очах еліт світло правди тьмяніє, і це не дозволяє точно розрізняти межу між добром
і злом: у густих сутінках розрізнити плями неможливо. В результаті у суспільствах загрозливо накопичуються щораз більші похибки, неминуче зростає міжгрупова й
міжнародна недовіра, що врешті-решт може стати причиною однієї великої помилки, як-от нова світова війна.
Зниження порогу до практикування брехні неминуче призводить до зниження порогу застосування мови ненависті. Саме тому брехню так важко подолати логічними
аргументами, бо вона підсилюється ненавистю, проти якої логіка безсила. Брехня і ненависть дають імпульс насильству, а всі разом вони невпинно штовхають людство
до прірви.»
На жаль, старі еліти не встигають навчатися: прискорення суспільного розвитку перевищує їхні адаптаційні можливості. Вони здатні хіба що на свій коронний номер:
імітацію. 2021 року прем’єр-міністр України Денис Шмигаль нарешті вимовив табуйоване ще вчора визначення: «Давно сформована система економічних відносин не дає будувати
успішну Україну.»
Отже, танцюристам тепер «система не дає». І за п’ять років після діагнозу В.Горбуліна політичні шахраї не придумали нічого нового: під гаслом заміни Системи заходилися замінювати деяких олігархів: «чужих» на своїх, лояльних до влади…
І – що РОБИТИ? Може, варто відмовитися від ЦИХ еліт? Чи кардинально їх оновити? Якщо так, то яким чином?”
Далі буде.
Олександр Тертичний
Сторінка автора у Фейсбуку
